Очікування як помилка стратегії: українська фармацевтика на європейському порозі

Однак це відчуття часто виявляється ілюзією, особливо для галузей, у яких європейський ринок визначається не політичними рішеннями, а складною системою регуляторних, професійних та суспільних фільтрів.

Фармацевтичний сектор належить саме до таких сфер, і тут очікування вступу до ЄС дедалі частіше підміняє собою стратегію реальної присутності.

Працюючи у брюссельському середовищі, я дедалі частіше спостерігаю, як українські фармацевтичні компанії будують свої плани, виходячи з припущення, що політичне прискорення автоматично призведе до полегшеного доступу на ринок Європейського Союзу.

Насправді фармацевтичний ринок ЄС не знає логіки авансів. Він визнає лише доведеність відповідності правилам, сталість процедур і здатність діяти в межах колективної регуляторної системи. Навіть за максимально сприятливої політичної динаміки фармацевтика залишається однією з найбільш інерційних галузей з погляду доступу, і ця інерційність закладена в саму архітектуру захисту пацієнта та суспільного інтересу.

Інтенсивність європейського процесу часто вимірюють кількістю зустрічей, візитів і заяв, однак для бізнесу вона має вимірюватися інакше. Справжня швидкість інтеграції проявляється в тому, наскільки швидко компанії адаптують свої внутрішні системи якості, фармаконагляду та регуляторної відповідності до вимог Союзу.

У цьому сенсі між відчуттям прискорення і реальним просуванням європейською траєкторією часто виникає небезпечний розрив. Він особливо помітний тоді, коли компанії інвестують ресурси у символічну присутність, але не в інституційну готовність.

Аналіз присутності українських фармацевтичних компаній у Європі показує, що фізична присутність далеко не завжди означає участь. Останніми роками дедалі більше компаній відкривають постійні представництва у Брюсселі, розраховуючи, що сама географічна близькість до європейських інституцій стане джерелом впливу або пришвидшить регуляторні процеси. Однак брюссельська реальність влаштована інакше.

Це не місто двосторонніх переговорів і не простір, у якому рішення ухвалюються за принципом особистих контактів. Брюссель — це екосистема колективного формування політики, у якій фармацевтичні рішення народжуються на перетині інтересів регуляторів, професійних асоціацій, пацієнтських організацій та експертних платформ.

У цій системі поодинокий корпоративний офіс, не вбудований у галузеві та суспільні ланцюги, виявляється структурно слабким. Він не формує порядок денний, не бере участі у виробленні компромісів і, як наслідок, не впливає на кінцеві рішення.

Часто такі представництва підміняють реальну регуляторну роботу активною комунікацією, створюючи ілюзію залученості. Але європейський ринок лікарських засобів не відкривається через публічну активність. Він відкривається через інспекції, досьє, докази якості та сталість процесів, які неможливо замінити ні присутністю, ні заявами.

Додаткова проблема полягає у невідповідності часових горизонтів. Постійний офіс передбачає довгострокову стратегію, тоді як реальні можливості у Брюсселі мають короткостроковий і подієвий характер.

Вони виникають у моменти консультацій, перегляду директив, криз постачання або обговорення технічних механізмів. Без заздалегідь вибудуваних коаліцій і довірчих зв’язків такі вікна можливостей минають, залишаючи після себе лише відчуття втраченого шансу.

На цьому тлі особливо важливим стає питання про те, яким саме чином українські фармацевтичні компанії можуть вибудовувати ефективну комунікацію у Брюсселі. Досвід показує, що стійкі результати досягаються не через індивідуальне просування, а через участь у колективній роботі.

Європейський Союз значно охочіше сприймає аргументи, сформульовані як внесок у суспільно значуще завдання — чи то безпека пацієнтів, стійкість ланцюгів постачання, чи доступність лікарських засобів в умовах кризи. Саме в таких рамках галузевий інтерес перестає виглядати приватним і починає сприйматися як частина спільного європейського порядку денного.

Ключову роль у цьому процесі відіграють брюссельські громадські та експертні структури, які вміють перекладати бізнес-інтерес на мову регуляторної логіки та суспільної користі. Взаємодія з такими організаціями дозволяє компаніям говорити з інституціями ЄС не як зовнішнім акторам з країни-кандидата, а як учасникам спільної професійної дискусії.

У цьому сенсі досвід роботи в межах European Facilitation Platform лише підтверджує ширший принцип: цінність має не саме по собі перебування, а здатність бути вбудованим у мережу довіри, експертизи та спільної дії.

Зрештою, очікування вступу України до Європейського Союзу не повинно ставати заміною стратегії для фармацевтичного бізнесу. Європейський ринок не винагороджує за терпіння і символічну присутність.

Він визнає лише готовність діяти за правилами, здатність до кооперації та вміння говорити мовою доказів. Ті українські фармацевтичні компанії, які вже сьогодні інвестують у якість, партнерство та колективне формування порядку денного, увійдуть у європейський простір не як ті, що наздоганяють, а як структурно вбудовані учасники системи.